maryna_mulyar: (Default)

Це місто скляне, до нього торкнутися лячно,
Бринять у повітрі прозорі його дроти,
А люди жили в нім, розслаболено і невдячно,
Вантажені фури гойдали його мости,

Немиті чоботі топтали його бруківку,
А це ж бо не камінь — туманний гірський кришталь.
Помити в фонтані піжонську свою автівку,
Вмочити у світло безбарвні свої уста,

Гортати газету у синім тремтінні листя
І слухати хвилі, і чути свої думки…
Вітражні висотки, фаянсові передмістя,
Тонка порцеляна кав'ярень уздовж ріки.

І хочеться кави, і наче — звичайний ранок,
І хочеться жити, і страшно чомусь лишень,
І зграйка малечі будує піщаний замок,
А в інших, ледь старших, каміння гримить з кишень.

***

Dec. 28th, 2016 12:09 am
maryna_mulyar: (Default)

я стою над морем
бо море то я і є
море підняте прямовисно
чорно-зелене
вагою тони й тони
рухом до берега

море
що не має сил зупинитися
входить у сни балакучої жінки
невизначеного віку
з кудлатим волоссям
і незграбними рухами

жінка
не море
море завжди прекрасне
навіть коли невимовно страшне

жінка
ніколи не кричить уві сні
вона стоїть і чекає
доки не дійде море

засинай
вона і досі там стоїть

maryna_mulyar: (Default)

У дідька лисого — китичка на хвості,
У дідька — хаточка у пічному комині.
Єдине, чого дідько боїться в цьому житті —
Почути, як бринять залізничні колії,

Бо по коліях йде неспиненний час,
І куди вони ляжуть, ніхто не відає,
А над комином — зорі, і тихо вітри сюрчать,
І статечний дідько о третій завжди обідає:

Два горішки для мишки, горіховий коржик собі,
Це так мило, що хтось лишив тут кулька з арахісом,
І не знає дідько, що живе в паровозній трубі,
А під тим паровозом — бетон і табличка з написом.

maryna_mulyar: (Default)

І знов зима питається дороги,
І знову хтось привів її сюди,
І місто у передчутті облоги
З усіх бюветів набира води,

Бо труби рвуться, як судини в тілі,
Бо ходить холод, в шиби зазира,
І рядна крижані, нестерпно білі
На сходах стелить грудень, мов жебрак.

Так зимно-зимно, що металопластик
Зробився невблаганним як метал,
Святковий настрій — карнавальний плащик
Зірвався з плеч і в небо відліта,

Але непереборна карнавальність,
Вчорашній сніг давніший бруд замів,
Сіренька перелякана реальність
Зробилась біла, аби вовк не з'їв.

maryna_mulyar: (Default)

Чуєш, війно? Я малий тиловий щур,
Дивлюсь на тебе здалеку і згори,
Бо живу на горищі, гніздо із газет мощу,
Тягаю в нього тверді, як бетон, сири,

Ловлю проміння скалками гострих віч,
Рахую кроки: знайомий не значить свій.
Чуєш, війно? Я вмію заклясти ніч,
Аби згорнулась натуго, наче змій,

Аби сховала мене до нового дня,
Аби зігріла і не дала чужим.
Вони приходять і тупають навмання,
І кидають у загуслу тишу ножі.

Я пахну димом від щедрих твоїх заграв,
Найглибша мудрість — вхід у мою нору.
Чуєш, війно? Не простягай до щура
ні рук, ні берців, ні кулеметних рур!

maryna_mulyar: (Default)

Темними дворами ходять білі фари,
Прокладають срібні доріжки на стелях,
Загортає вітер порожні тротуари,
Завмирає струм у безжурних оселях

Вип'ємо, не дивлячись, біле, червоне,
В темряві безгучно зіткнуться пластянки.
Часе мій розтрачений, вбитий драконе,
Між твоїми крилами чекатиму ранку.

Нам дадуть електрику як воду, як волю,
Тілки ми не візьмемо, бо мали задосить.
Часе мій розтрачений, мертвий королю,
Течія непам'яті човен твій зносить.

Темними дворами, яром-долиною,
Білими балконами, хитким верховіттям…
В темряві визбирую надії в долоні,
Бісерні кристалики впереміш зі сміттям.

maryna_mulyar: (Default)

«Урвалася тота струнва»,
Бризнула кригою в усі боки.
Візьми уламки. Бачиш руни?
Не бачиш? Бо ти не одноокий.

Урвалася і нема їй краю —
Сама безодня жаского звуку.
Ніхто не знає, і я не знаю.
Урвавши струни, відсмикнеш руку.

Чиє це дихання впало снігом,
Зігріло землю, накрило мертвих?
Урвалося. Так і треба ніби
Прийдешній день вимагає жертви.

У перемоги лице хірурга:
Завжди байдуже і в масці завше.
«Урвалася тота струнва»,
Бо зупинили, бинти наклавши.

maryna_mulyar: (Default)

Я лиш вода, бісер відлижної мжички,
Вогкість верби, широко врослої в берег.
Час відплива — я не міняю звички:
Замість хрестів — крапля в кутку паперів.

Це не сльоза — блідість розмитої туші.
Руки як лід, без рукавиць, бо розтануть.
Десь на шосе дальня сирена затужить,
Десь між гілля жовті віконця зів’януть.

Вздовж смітників тіні лягли як собаки.
Злий телефон скоро позве на роботу.
Я лиш прийду із передсвітньої мряки
І розкажу, скільки хвилин до нальоту.

maryna_mulyar: (Default)

Навчи мене ховатися в камінні,
Як сивий пагін кволої лози,
А то життя минає у невмінні
Підкласти рук під божі терези,

Аби порожня невагома чаша,
Де тільки білий шрам від літака
Не вискочила над тяжінням часу
І не зависла, кругла і дзвінка.

І вже по всьому. Сіються новини
Флюоресцентним райдужним дощем.
Коли війна, хтось неодмінно гине,
А хтось ховає пляшку під плащем.

Навчи мене ховатися і знати,
Що жоден сховок ворог не знайде.
Суха лоза скидається на ґрати,
Сухий асфальт в усі боки веде.

Ні, не навчиш. Сховає завірюха,
Дренажні люки і хребти химер.
Безсмертних завше демаскують вуха,
А смертних завше демаскує смерть.

vapour trails during the Battle of Briatian over West Sussex
maryna_mulyar: (Default)

Так холодно, що небо аж прозоре,
Крізь нього всесвіт чистий та близький.
Січневий вітер сніжне поле оре
І сіє в білі борозни зірки.

Земля дзвенить неначе кришталева
І срібний корінь п'є із кришталю.
Зима, вдовиця, біла королева
Благословляє крижану ріллю.

І як вони, оті зірчані зерна,
Змогли зійти на цей нестерпний світ?
Тече дорога, темна й неперервна,
Між засклених потічків та боліт.

Серед ялин, як ворони, крилатих,
Серед берізок, гострих, як жалі,
Нечутні тіні в білих маскхалатах
Чекають на майбутні врожаї.

maryna_mulyar: (Default)

Я не вмію тобі сказати,
Що ніхто тебе не згадає.
По дорогах ідуть солдати
Із чужого, більшого краю.

А дороги лежать в багнюці,
Їм ніхто не заплющив очі.
Ти розкажеш своїй онуці,
Та онука чути не схоче.

А коли їй дорога ляже
І в калюжах застигне погляд,
Їй тоді вже ніхто не скаже,
Бо нікого не буде поряд.

Це напевне ліричний відступ,
Бо сузір’я вгорі картини.
Ти востаннє вклонився місту,
І наплічника взяв на спину.

Візерунчасті ніжні ґрати,
Білі плечі ще цілих статуй…
Відступати не страшно, брате.
Страшно буде назад вертати.

maryna_mulyar: (pic#8678219)

О! Здається, вимальовується цикл. Першою в ньому має стояти «Готична панна», а другим — оце (див. нижче). А називатиметься все це Verba volant

Золотом, золотом по скляних дорогах
Розіб'ють копита прозору кригу.
Довгокосі мриці на єдинорогах,
Довговії ельфи на металевих крилах.

Виграно… Програно… Здано без бою
Всі твої надбрамні з граніту й мармуру.
Плаче твоя гвардія, плаче за тобою,
Підбирають перли з бруківки варвари.

Золотом, золотом всипано зраду,
Щирими рубінами, чорними агатами.
Напиши промову до листопаду,
Листопад не чутиме, тільки вдаватиме.

Бгаються з-під гусениць вим'яті траси,
Очі розгорілися, знамено зблякло,
І знімають панночки срібні прикраси,
Аби нашим хлопцям куль не забракло.

maryna_mulyar: (pic#8678219)

Не хочеться читати — не читай,
Не хочеться писати — не пиши,
Ходи — в зозулі зайвого питай,
Ходи — начальство осудом сміши.

Ходи і озирайся — світ не твій,
Бо ти не прикидав його ціни,
І світлофор, як темний вартовий,
Пройма червоним оком тумани.

Сирітський грудень — за вікном плюс шість.
Сухий асфальт лунає з-під чобіт.
Суха й тверда в тобі лунає злість
За ціну, що тобі складає світ.

В новому році справдяться сніги,
Пливтимуть містом, сірі, як качки.
Насуне туга — згадуй про борги:
Найдовше жити мусять боржники.

maryna_mulyar: (Default)
Между небом и землёй поросёнок вился, и нечаянно хвостом к небу прицепился

Що до скорочення Літературної редакції просю пардону. Не скоротили — реструктурували. (Слово какое звериное). Хоча, може це й на краще. Поживемо, побачимо. Зрештою ми отримали статус культурологічної редакції, про який давно мріяли. Аби це виявився не лише статус на папері, а реальна зміна форматів та загальної стилістики.
maryna_mulyar: (Default)

— Сало, у тебе в носі бджола здохла!

— Нє, ще жива.

З українського дубляжу мультика «Роги й копита»


А тепер вони скоротять «Літературну редакцію» на Першому Національному радіоканалі. Як казав наш колишній завред: «Ходять шлюхи». Ходять, чобітьми тупають. Хто метеоризмом простраждав? Невістка. Хто Перший національний, такий цікавезний, такий інтелектуальний, такий незламно патріотичний весь час перед слухачами ганьбив? «Літературка». А і начхати, що спершу на пенсію пішли Тетяну Іванівну Теодорович, яка робила програму «Слово» з усією фаховістю спадкового філолога та інтелігента. Потім злили, не спитавши, Літературну з удвічі більшою Дитячою редакцією, віддали під керівництво людей, що з літературною аналітикою і сучасним літ процесом стикалися приблизно як сантехнік з президентом. Нє, є така ймовірність, теоретично. Але… Потім нове керівництво почало наполегливо радити Василеві Герасим’юку, Шевченківському лауреату, радійнику з більш як двадцятирічним стажем, яких письменників презентувати і як саме коментувати. Потім Герасим’юк пішов, бо мав куди і мав обмежений запас терпіння. Потім були суворі будні. Не хочу повторюватися, бо писала про поточний стан речей у замітці про дитячі страхи Українського радіо. Потім я, будучи альтруїсткою, скоротила свої коментарі до кількох речень, аби полегшити керівництву коректуру. Потім голова каналу на літучці зронив слушну заувагу: а чого ці люди оголошують себе ведучими програм? Вони ж не ведуть. Вони, власне тільки оголошують. І я перестала називати себе в програмах. Справді. Яка різниця хто каже ті три речення. Потім люди в радійних коридорах почали кидати мені в спину: «Раніше ми слухали ваші коментарі з цікавістю. А тепер ви – що, лівою задньою ногою»… А я – шо. Мене нема. Моїх уже по пальцях однієї руки рахованих колег теж нема. То ж давайте нарешті розформуємо чи скоротимо. Одне слово – розвіємо привид Літературної редакції, аби дати більше простору для освітніх програм, що правильно сформують смаки наступних поколінь школяриків та дошкільняток, а також старших слухачів. Ніхто не помітить зникнення «Літературних читань» та «Поетичних сторінок», бо ці формати давно себе вичерпали, а решта неформат. Неформат — не вичитані начальством інтерв’ю з непередбачуваними, хуліганськими, політизованими інтелектуями, неформат — книжки, що не здобули премій конкурсу «Коронація слова», неформат — ведучі, що намагаються бути собою, а не тримати в мікрофон усмішечку на мільйон доларів.

Тексти, подібні до того, що я оце зараз пишу, моя мама називала «дєклопратівнимі». Мені соромно за свою щиру, наївну образу. Мала б цинічно шкіритися й підшукувати нову роботу. Та я ж, власне, й шкірюся, хіба що біла піна з іклів не тече. Хто б там не очолив нашу структуру – хай вже скоротить Літературку на Першому національному, щоб не мучилися. Бо не хочиться мучитися. Хочеться жити. Або вже сконати остаточно.


maryna_mulyar: (pic#8678219)

Готична панно в чорному вбранні,
Пощо ти тут, у цей безбарвний будень?
Відбиток у вагонному вікні
Білястим чаром затягає грудень.

Така, як треба, тиха і бліда,
Невловний блиск холодної помади…
Юрба рухливі тіні відкида
На світлі стіни, сходи й колонади.

Твоєму хлопцеві пасує грим
І двійко ікол з білого фарфору.
Він тільки позавчора став твоїм
І п’яний від нежданого фавору.

Реклама розфарбовує слова,
Спливають станції, як риби снулі.
Ти не повіриш, але смерть бува.
Отой, з шевроном, винен їй дві кулі. 

maryna_mulyar: (Default)

Недавно прочитала у Мирослава Дочинця просту й від того не менш вірну штуку: «Людину роблять вільною відсутність страху й відсутність злиднів». Не певна, що цитую правильно, бо не маю зараз тексту перед очима, але сенс десь такий. Про злидні розводитись не буду. Моя бабуся, щира атеїстка казала: «Бідний чорт, бо в нього душі нема». Отож, про страх.

Всередині НРКУ не перший місяць вирує органіка не теми «реорганізації», (страшно?), «ліквідації», (ще страшніше?). Хтось боїться не допрацювати півроку до пенсії, хтось тремтить за свій ефірний час, когось лякають зазіхання на «Хрещатик «26», такий сакральний в своїй холоднечі, вичовганому паркеті й хімічно-перманентних тьотях за склом режимного віконечка. Комусь незайві їхні просади, комусь сильно незайві їхні бюджетні зарплати (мені приміром). Так страхи тоненько клубляться, зміяться, випаровуються назовні, зрештою утворюючи чималу каламутне хмару нещирих закликів, волань про порятунок, скиглінь про «патріотизм», та про Майдан, що «був у нас на порозі». Був. Та чи ми його пустили? Хтось із наших журналістів днював й ночував на Майдані під кулями, на морозі, а хтось замикав наші центральні двері з середини і пускав тихцем погрітися й переодягтись «орлят-беркутят». Немає поганих народів, як нема поганих колективів чисельністю у 1200 чоловік, якщо це не ГБ. Ми – не ГБ, чесне слово! Ми різні, з різними думками, характерами, вподобаннями, навичками.

От, власне, я й вирулюю на головну тему цього мого, вже незвично монументального допису. Оскільки почала з цитат, цитатою й продовжу. Моя улюблена героїня з японського мультика «Рубаки» Ліна Інверс казала: «Не за те хвилюєшся!» Вона часто це казала, збираючись розфігачити чергове містечко магічним зарядом, еквівалентним ядерній бомбі. Повірте, шумлячи про оптимізацію, ліквідацію, злиття в екстазі з НТКУ, відсутність премій та папір-де-сортір у вбиральнях – ми хвилюємось не за те.

Коли я прийшла працювати до Редакції Літератури і Радіотеатру на Третій канал, дівчинкою щойно після Універу, процедура здачі програм була така: я друкувала на машинці «Ятрань» (фото скелета можу докласти) коментар до тексту, тоді долучала сам текст, віддрукований вже не мною, а сумлінними тьотями-друкарками у машбюро, і несла усе те на підпис завідувачу редакції Засенку Юрію Олексійовичу. Не пам’ятаю, щоб мені хоч раз повернули чи виправили передачу. Нє, не тому, шо я була така геніальна. Тепер, підслуховуючи старе, бачу недоліки, недолугість формулювань, подекуди надмірне екзальте. Якщо я припускалася мовної помилки, мені дзвонив хтось з авторитетних слухачів і вказував на неї голосом суворого шкільного вчителя. Іноді слухач дзвонив не мені, а прямо Юрію Олексійовичу, тоді мені прилітав заслужений пєндель. Це й була вища міра тодішньої соціальної справедливості. У різних людей були різні інтонації в ефірі, різні діалектні слівця, різна вимова, різне бачення творів, про які вони розповідали, різна манера спілкування з інтерв’юйованими авторами. До речі, про інтерв’ю. Коли до мене приходив гість, я писала в паперовому варіанті програми загальну тему розмови, решта була на мій розсуд і розум. З журналіста могли зняти премію, його могли викликати на килим до директора каналу за недоречну політизацію на мистецькому каналі в прямому ефірі, але лише потім, коли лажа, з керівничого погляду, вже відбулася. Я, людина, що виросла з «совка», як зі шкільної форми, гадки не мала, що мене лаятиме керівниця за одне слово, змінене в ефірі після підписання нею передачі. Я не могла собі уявити, що на початку двадцять першого століття від журналістів вимагатимуть повної розшифровки інтерв’ю для керівника, перш ніж відбудеться, увага, не прямий ефір, монтаж програми. А як вам виправлення реальних чи уявних мовних помилок у надрукованих книжках без авторської згоди? Мені так правлять кожного автора, уривки з твору якого даю. Так, це сміття, і мету його з хати. Я б не робила цього, якби нам постійно не торочили про рівень наших програм, що ми мусимо постійно його підвищувати. Не можна підвищити те, що затисло під плінтусом. Неможна чотирнадцятого чи шістнадцятого лютого 2014 року завертати передачі з позицій «кабы чё не вышло», а одразу після двадцятого збирати редакцію і винуватити у не досить патріотичному налаштуванні. Нє, можна! Але велика помилка – думати, що люди мовчатимуть усі.

Нє, я усе це ностальжі розводжу не в тому сенсі, що двадцять років тому трава була зеленіша й хлопці озиралися на мою міні-спідницю. Було не з медом, стало не з цукром. Доля дбає, аби ми не зажили діабету. Я – до того, що бачачи чергову, жирною сльозою просякнуту відозву: «Захистимо Українське радіо!», не кидаюся її підписувати. «Їжачок всередині дуже брудний». Може через підсліпуватість, не бачу що захищати. Копійчані гонорари поодиноких стоїків-акторів, що іще ходять читати до нас? Формат «Літчитань» 19 хв. 57 сек. Із забороною інтерв,ю та керівничими правками плюс-мінус живої мови на ретро-канцелярит? Поділ творів на прийнятні і непонятні для начальства? Звиняйте! Віника на нас надо! Не кажу «сраного», бо й так у нас тут не блищить. Хорошого треба віника, новенького, густенького, зі свіжим ароматом природи, щирості та натхненої праці. І тим віником треба нас поганяти. Кажу «нас», бо після стількох років у форматі «підводка — відводка» не певна, що здатна зв’язати бодай пару живих, невимушених слів у людській бесіді. І не нову сітку мовлення треба презентувати, десь в куточку на колінці зроблену, а оголошувати відкритий конкурс проектів та ведучих. І нехай переможе найсильніший.

А злиття і розлиття, заселення і виселення, оптимізації і реструктуризації — дитячі страхи, бабай у не заметенім кутку між ліжечком і шафою. Вимести з кутка, протерти абажур на нічничку, — і вже по бабаєві.

Може я нелякана ідіотка, але чомусь гадаю, що брати участь у змінах на краще значно продуктивніше й здоровіше, ніж брати участь у тренінгах на тему «Страх змін і як з ним боротися».

Зрозуміло, що на фронті не до гаймориту. На тлі політичних подій конвульсивні посмикування лапкою майже мертвої Літературної редакції Першого каналу НРКУ абсолютно непомітні. Зрештою, усе, що відбувається в нашій культурі, майже непомітне, навіть повний п…, пардон. Перехідний період не знати звідки й куди. Але, доки ще лапкою смикаємо — можемо й дзьоба роззявити, й не для того, аби туди поклали крихту, а щоб видати немилозвучне «кар». Ви чули як ворони кричать зимового ранку? Весело, бадьоро, життєствердно. Одне слово: «Каркнув ворон: „Невермор!“» Ніколи не повірю, що всі дороги ведуть на цвинтар. Кому куди треба, той туди і йде. Мені треба говорити з людьми, розповідати їм про хороші книжки. Доброзичливо, розумно сперечатися у вільному ефірі. Чи я забагато хочу?

maryna_mulyar: (Default)

для поддержания моей гнусной репутации злонамеренного билингва

Вместо эпиграфа:

«…а говорят, что дева Нариен, младшая из Феанорингов, роженная когда Феанаро и Нерданель уже расстались,
последней из проклятого рода покинула Валинор, и в одиночку перейдя Хэлкараксе, затерялась в просторах Арды…»


Это не Квенья, даже и не Вестрон —
Цокотом белки, стоном больного пса
Я говорю вам — Арда всему закон.
Слышите, Валар? Это мои леса.

Мне Сильмариллы — козырь в чужой игре,
Мне Хэлкараксе проще пройти одной.
Здесь, в Лихолесьи, в чёрной моей дыре,
Мне Феанаро не за что звать роднёй.

Нариен-белка рыжей на свет пришла,
Теллари пели, чайка звала крылом…
Ломиен — белка, чёрная как смола,
Страж пограничья между добром и злом.

Старшие братья! Много же вас таких:
Валар и Майар, эти еще семь штук.
Холод в крыївке, Балрог его пеки,
Трубку закуришшь — зубы стучат в мундштук.

Чёрные ногти — любит меня земля.
(Что нынче в моде — лён или яркий шёлк?)
Знаю, что с орком путают издаля.
Ну да и ладно. Даже и хорошо.
maryna_mulyar: (гоемон)

Ой, людоньки, все-таки не треба згадувати Толкіена проти ночі. І, тим більше, не треба читати Брильову в нервово-депресивному настрої. Вже наче і вік не той, а мене все пре і пре, все вгору та вгору.

 

Я ніколи і нікому
Не віддам рідного дому
Знає мене Чорна Гора

Вася Гонтарський

Про чорних білок

В чорному лісі водяться чорні білки.
Бачив не всяк, але байки не брешуть.
От я плюю просто на варґа з гілки,
А, як прицілюсь, ляжуть і варґ, і вершник.

Ми дикуни. Хочеться їсти і спати,
Та не отут, а у теплі намету.
Гілка тверда. Штані — самі заплати.
Дупа болить. Вранішня варто, де ти?

Змінять — піду пити гарячу каву,
Прати брудне, снити далеким літом.
Клятви, поеми — награні панські вправи.
Квіти в траві. Хочу до них дожити.

Чорний півбог, як там тобі ведеться?
Кажуть, не спиш, кроки в пітьмі гуркочуть.
Сила — горіх, спокій — у ним ядерце.
Білочка чорна серце тобі не точить?

Нандор мовчать. Де нам в снігах співати?
Добра луна тільки від стін палаців.
Серед рудих чорні стріли не варті.
Ми — вартові бардів і можновладців.

 
maryna_mulyar: (Default)

Хотіла потримати до дня народження Толкієна, але надто довго, нехай вже зараз.

Наріен

«…А кажуть, що вже по розлученні з Феанором Нерданель народила дівчинку. А хто каже — тому великий гріх…»

Скільки мушу тобі казати —
Смерть ніколи по нас не при́йде.
Навіть їй нас не треба брати,
Навіть їй нас не треба, рідний.

Можна падати чи пірнати,
Імітуючи вільність лету,
Нас ніхто не зупинить, брате,
Нас ніхто не почує. Де ти?

Чорна квітка в очах розквітла,
Завжди прірвами квітнуть гори.
Ти тримаєш в долоні світло,
І рука до кісток прозора.

Забуття, наче ніжна вовна,
Огортає діла і сенси.
Як печеться! Невиліковно.
Та ж не можна відтяти серце.

Милий Майтімо, я не вірю,
Що прокляття така вже сила.
Батько хоче криваву віру.
Він отримає — кров’ю сина.

Я — дочка, я посто́ю збоку,
Контролюючи сни і жести.
Як з каміння не буде соку,
Так і з мене не буде жертви.

Page generated Jul. 26th, 2017 04:39 pm
Powered by Dreamwidth Studios