maryna_mulyar: (Default)

Недавно прочитала у Мирослава Дочинця просту й від того не менш вірну штуку: «Людину роблять вільною відсутність страху й відсутність злиднів». Не певна, що цитую правильно, бо не маю зараз тексту перед очима, але сенс десь такий. Про злидні розводитись не буду. Моя бабуся, щира атеїстка казала: «Бідний чорт, бо в нього душі нема». Отож, про страх.

Всередині НРКУ не перший місяць вирує органіка не теми «реорганізації», (страшно?), «ліквідації», (ще страшніше?). Хтось боїться не допрацювати півроку до пенсії, хтось тремтить за свій ефірний час, когось лякають зазіхання на «Хрещатик «26», такий сакральний в своїй холоднечі, вичовганому паркеті й хімічно-перманентних тьотях за склом режимного віконечка. Комусь незайві їхні просади, комусь сильно незайві їхні бюджетні зарплати (мені приміром). Так страхи тоненько клубляться, зміяться, випаровуються назовні, зрештою утворюючи чималу каламутне хмару нещирих закликів, волань про порятунок, скиглінь про «патріотизм», та про Майдан, що «був у нас на порозі». Був. Та чи ми його пустили? Хтось із наших журналістів днював й ночував на Майдані під кулями, на морозі, а хтось замикав наші центральні двері з середини і пускав тихцем погрітися й переодягтись «орлят-беркутят». Немає поганих народів, як нема поганих колективів чисельністю у 1200 чоловік, якщо це не ГБ. Ми – не ГБ, чесне слово! Ми різні, з різними думками, характерами, вподобаннями, навичками.

От, власне, я й вирулюю на головну тему цього мого, вже незвично монументального допису. Оскільки почала з цитат, цитатою й продовжу. Моя улюблена героїня з японського мультика «Рубаки» Ліна Інверс казала: «Не за те хвилюєшся!» Вона часто це казала, збираючись розфігачити чергове містечко магічним зарядом, еквівалентним ядерній бомбі. Повірте, шумлячи про оптимізацію, ліквідацію, злиття в екстазі з НТКУ, відсутність премій та папір-де-сортір у вбиральнях – ми хвилюємось не за те.

Коли я прийшла працювати до Редакції Літератури і Радіотеатру на Третій канал, дівчинкою щойно після Універу, процедура здачі програм була така: я друкувала на машинці «Ятрань» (фото скелета можу докласти) коментар до тексту, тоді долучала сам текст, віддрукований вже не мною, а сумлінними тьотями-друкарками у машбюро, і несла усе те на підпис завідувачу редакції Засенку Юрію Олексійовичу. Не пам’ятаю, щоб мені хоч раз повернули чи виправили передачу. Нє, не тому, шо я була така геніальна. Тепер, підслуховуючи старе, бачу недоліки, недолугість формулювань, подекуди надмірне екзальте. Якщо я припускалася мовної помилки, мені дзвонив хтось з авторитетних слухачів і вказував на неї голосом суворого шкільного вчителя. Іноді слухач дзвонив не мені, а прямо Юрію Олексійовичу, тоді мені прилітав заслужений пєндель. Це й була вища міра тодішньої соціальної справедливості. У різних людей були різні інтонації в ефірі, різні діалектні слівця, різна вимова, різне бачення творів, про які вони розповідали, різна манера спілкування з інтерв’юйованими авторами. До речі, про інтерв’ю. Коли до мене приходив гість, я писала в паперовому варіанті програми загальну тему розмови, решта була на мій розсуд і розум. З журналіста могли зняти премію, його могли викликати на килим до директора каналу за недоречну політизацію на мистецькому каналі в прямому ефірі, але лише потім, коли лажа, з керівничого погляду, вже відбулася. Я, людина, що виросла з «совка», як зі шкільної форми, гадки не мала, що мене лаятиме керівниця за одне слово, змінене в ефірі після підписання нею передачі. Я не могла собі уявити, що на початку двадцять першого століття від журналістів вимагатимуть повної розшифровки інтерв’ю для керівника, перш ніж відбудеться, увага, не прямий ефір, монтаж програми. А як вам виправлення реальних чи уявних мовних помилок у надрукованих книжках без авторської згоди? Мені так правлять кожного автора, уривки з твору якого даю. Так, це сміття, і мету його з хати. Я б не робила цього, якби нам постійно не торочили про рівень наших програм, що ми мусимо постійно його підвищувати. Не можна підвищити те, що затисло під плінтусом. Неможна чотирнадцятого чи шістнадцятого лютого 2014 року завертати передачі з позицій «кабы чё не вышло», а одразу після двадцятого збирати редакцію і винуватити у не досить патріотичному налаштуванні. Нє, можна! Але велика помилка – думати, що люди мовчатимуть усі.

Нє, я усе це ностальжі розводжу не в тому сенсі, що двадцять років тому трава була зеленіша й хлопці озиралися на мою міні-спідницю. Було не з медом, стало не з цукром. Доля дбає, аби ми не зажили діабету. Я – до того, що бачачи чергову, жирною сльозою просякнуту відозву: «Захистимо Українське радіо!», не кидаюся її підписувати. «Їжачок всередині дуже брудний». Може через підсліпуватість, не бачу що захищати. Копійчані гонорари поодиноких стоїків-акторів, що іще ходять читати до нас? Формат «Літчитань» 19 хв. 57 сек. Із забороною інтерв,ю та керівничими правками плюс-мінус живої мови на ретро-канцелярит? Поділ творів на прийнятні і непонятні для начальства? Звиняйте! Віника на нас надо! Не кажу «сраного», бо й так у нас тут не блищить. Хорошого треба віника, новенького, густенького, зі свіжим ароматом природи, щирості та натхненої праці. І тим віником треба нас поганяти. Кажу «нас», бо після стількох років у форматі «підводка — відводка» не певна, що здатна зв’язати бодай пару живих, невимушених слів у людській бесіді. І не нову сітку мовлення треба презентувати, десь в куточку на колінці зроблену, а оголошувати відкритий конкурс проектів та ведучих. І нехай переможе найсильніший.

А злиття і розлиття, заселення і виселення, оптимізації і реструктуризації — дитячі страхи, бабай у не заметенім кутку між ліжечком і шафою. Вимести з кутка, протерти абажур на нічничку, — і вже по бабаєві.

Може я нелякана ідіотка, але чомусь гадаю, що брати участь у змінах на краще значно продуктивніше й здоровіше, ніж брати участь у тренінгах на тему «Страх змін і як з ним боротися».

Зрозуміло, що на фронті не до гаймориту. На тлі політичних подій конвульсивні посмикування лапкою майже мертвої Літературної редакції Першого каналу НРКУ абсолютно непомітні. Зрештою, усе, що відбувається в нашій культурі, майже непомітне, навіть повний п…, пардон. Перехідний період не знати звідки й куди. Але, доки ще лапкою смикаємо — можемо й дзьоба роззявити, й не для того, аби туди поклали крихту, а щоб видати немилозвучне «кар». Ви чули як ворони кричать зимового ранку? Весело, бадьоро, життєствердно. Одне слово: «Каркнув ворон: „Невермор!“» Ніколи не повірю, що всі дороги ведуть на цвинтар. Кому куди треба, той туди і йде. Мені треба говорити з людьми, розповідати їм про хороші книжки. Доброзичливо, розумно сперечатися у вільному ефірі. Чи я забагато хочу?

maryna_mulyar: (самурай)
Панове, усьо! Нє могу мовчать! Шістнадцять років роботи на радіо мовчала, аби не виносити сміття з хати. Настав пєрдєл, тобто терпець мені урвався.  Коли я прийшла працювати на радіо, мій тодішній начальник Засенко Юрій Олексійович кожну вдалу передачу, ще здану в папері, прочитував, зважував на руці і казав: «Отак треба». Нє, були і невдалі, за які я отримувала по шиях, але кожен успіх помічали. Нє, не подумайте, що премію давали, але принаймні помічали, бодай безпосереднє керівництво, про вищі емпіреї не кажу. Там хіба до наших передачок? Потім усе повільно та плинно почало змінюватися. Як казав щреківській віслюк: «Вже я й не шляхетний кінь». Нікому нафіг зробилися не потрібними теревені між арештантом Федеріко Лорка  та жандармським капітаном Вальдесом. У білих капцях бачв хтось розмірковування над аристократизмом та народництвом у творчості Лесі Українки та мої пацифістські волання про неприпустимість героїзації, романтизації війни, як явища у черговій девьятотравнеій передачі. Усе те вивелося з етеру, як вошва, а з мене витравилося поблажливими усмішками нового керівництва: «Марино, воно нам треба? Не на часі. Тут — постійні розмови про скорочення штату та збільшення навантаги, а ви — про свою авторську гідність».
Справді, про що я? Що то за слово таке «гідність»? Хочеш свою бюджетну зарплатку — мовч і сидь там, де є. А не можеш мовчати — йди собі, небого. Я сиджу, де є, бо мушу чимось годувати дитину. А потім приходить голова комітету Свободи слова пан Юрко Стець і розповідає, що весь радіокомітет мирно лежав під Януковичем і нє суєтілся. І зновв-таки, мали усі глибоко в носі об’єктивні репортажі наших новинарів, часто зроблені всупереч вказівкам згори.  Я мовчала на зборах, де нас поливали тонким шаром лайна, а наш пан Аврахов (хі-хі три рази) кидався грудьми захищати рідне, виплекане його турботами, радіо. Я мовчала, бо мені боліла голова і було протівно.

На початку своєї радійної кар’єри я, крім українських передач, робила ще пару разів на тиждень російськомовні півгодинки «Радуга». Я з насолодою давала там як прекрасну зарубіжну літературу, якої в російських перекладах, на превеликий жаль, значно більше ніж в українських, так і книжки місцевої російськомовної публіки. Я вже тоді твердо знала, що місцеві письменники ментально, структурно, щодо побудови тексту, зрештою гнавіть настроєво, разюче відрізняються від русскіх із Россії, і мені здавалося, що це класно. Коли згори прийшла вказівка «Радугу» прикрити, я не пішла стукати кулаком по  широких керівничих столах. Я сказала колегам: «Оце дарма роблять. По-перше шкода хороших людей і хороших книжок, які тепер не звучатимуть. А по-друге, воні буде більше ніж користі». Я виявилася правою, але кому воно треба?

Тепер відновлюють російськомовне мовлення на Крим та південні регіони. Пізно всралися, панове. Це раз. А два – вказівка поступила знову: знаходити прив’язки до української парадигми в творах російських класиків. Боже ж мій! Та на хєра? Де вже, до якої клуні сховати ті граблі, аби на них всоте на ставали впевненою ногою?  Ми не ростемо з російської класики. Кажу «ми», бо, як більшість киян, я білінгв, тобто носій двох мов і пишу обома, відповідно. Я не маю тяглості від Толстого і , боже збав, Достоєввського. Я нормальна така, тобто схиблена на всю голову, жертва світової культури. Я людина фентезі і пост-модерну, чим не пишаюся, що просто констатую.
 
Пардон, льогкость мислі нєобичайная. Я починала з радіо. Ним і завершу. Нас повільно і невпинно відучали бути фахівцями, бути креативними та сміливими, бути небайдужими до результату своєї роботи. Нам вбивали в голови, що ми працюємо для дяді Васі з бензозаправки. Я нічого не маю проти дяді Васі. Він, часом, виявляється мудрішим і кмітливішим за філологів та політиків, але я  — про інше. То от, нас мокали мордочкою в мисочку не одну п’ятирічку, і так до кінця й недомокали. Ми ще щось намагаємося робити. Я, як працівник Літературної редакції Першого каналу, намагалася не давати в ефір повного фуфла, суто з поваги до слухачів. А коментарі скоротила до мінімуму, бо не хочу створювати керівництву зайвої роботи. Ну для чого воно буде вносити правки у великі масиви моїх розумувань? Хай виправить пару слів у одному абзаці. 

А тепер нам починають розказувати представники громадського радіо, фахівці зі свободи слова, а також усі, коми не ліньки – які ми непрофесійні, аморфні, підвладні та вобшем хрінові від вушок, до хвоста.

Я не політик, я людина фентезі, і не приховую свого ескапізму. Мені протівно і гидотно. Я цілком відчуваю наскільки усе це вирування рідкого лайна дрібне й сміховинне на тлі тих трагічних і жахливих подій, що відбуваються навколо нас. Але я мушу вихлюпнути цю злокипучу образу неполітизованої людини, фахового читача і підліткового письменника, літературного недожурналіста, бо мене та злокипуачість пече.

Все. Вже легше. Затикаюся.

Ой, забула ж головне, чого я, власне, сказилася. Приходжу сьогодні до безпосереднього начальства здавати в папері чергові передачки, а начальство мені й мовить чєловєчєскім голосом, в тому дусі, що і це не пройде. Це — Олдос Хакслі «Жовтий Кром», бо які вже тут англійські аристократи, бля, коли — референдум в Криму? І надалі в планах треба скрізь заміни робити. Бо не конає нам ні «Гра Ендера», ні навіть панська проза тієї самої Лесі Українки. Нам би чогось питомого. Чогось рафіновано українського, бо така вказівка прийшла згори.

А я, дурепа  нерозкаяна, вважаю, що «ворожі ворота завжди знизу», як казав Ендер Вігген. І перемога завжди за вчорашніми дітьми, вічними підлітками, чия реакція швидка, совість чиста, а рефлекс підкорятися старшим просто відсутній. Але хто ж його читав, товго Орсона Скотта Карда? Хто вааще шо читає з тих, хто  мислить глобально й керує інтересами великих спільнот?
 
Одне слово, зніматиму я з ефіру свого Хакслі вкупі з Кардом та Сат-Оком, і на заміну давати… А хрін же ж його знає, що давати? Не вмію я колєбстіся с лінієй партії. Думати буду,  вчитися буду.
 
Поплакали двадцять другого лютого, подивилися в небо, та й повернулися на грішну землю.

Марина Муляр

P.S. Людоньки, ратуйте, це вже повний ПЦ! Щойно дізналася, мені зняли з ефіру дві подачі «Селища» Кіра Буличова. Це книжка про те, як невеличка група людей різних національностей, статі та віку намагається вижити на чужій, безлюдній, небезпечній планеті. Мешканці селища намагаються зберегти в собі і виховати в дітях гуманізм, цивілізованість та інтелігентність. Їх поїдом жеруть різні тварюки, а вони прагнуть лишатися інтелігентами бля. Ну чим їм не вгадив покійний Буличов? Хіба російською фамілією Можейко?

Profile

maryna_mulyar: (Default)
Марина Муляр

February 2017

S M T W T F S
   1234
5 67891011
12131415161718
19202122232425
262728    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 04:34 pm
Powered by Dreamwidth Studios