maryna_mulyar: (Default)
[personal profile] maryna_mulyar

Недавно прочитала у Мирослава Дочинця просту й від того не менш вірну штуку: «Людину роблять вільною відсутність страху й відсутність злиднів». Не певна, що цитую правильно, бо не маю зараз тексту перед очима, але сенс десь такий. Про злидні розводитись не буду. Моя бабуся, щира атеїстка казала: «Бідний чорт, бо в нього душі нема». Отож, про страх.

Всередині НРКУ не перший місяць вирує органіка не теми «реорганізації», (страшно?), «ліквідації», (ще страшніше?). Хтось боїться не допрацювати півроку до пенсії, хтось тремтить за свій ефірний час, когось лякають зазіхання на «Хрещатик «26», такий сакральний в своїй холоднечі, вичовганому паркеті й хімічно-перманентних тьотях за склом режимного віконечка. Комусь незайві їхні просади, комусь сильно незайві їхні бюджетні зарплати (мені приміром). Так страхи тоненько клубляться, зміяться, випаровуються назовні, зрештою утворюючи чималу каламутне хмару нещирих закликів, волань про порятунок, скиглінь про «патріотизм», та про Майдан, що «був у нас на порозі». Був. Та чи ми його пустили? Хтось із наших журналістів днював й ночував на Майдані під кулями, на морозі, а хтось замикав наші центральні двері з середини і пускав тихцем погрітися й переодягтись «орлят-беркутят». Немає поганих народів, як нема поганих колективів чисельністю у 1200 чоловік, якщо це не ГБ. Ми – не ГБ, чесне слово! Ми різні, з різними думками, характерами, вподобаннями, навичками.

От, власне, я й вирулюю на головну тему цього мого, вже незвично монументального допису. Оскільки почала з цитат, цитатою й продовжу. Моя улюблена героїня з японського мультика «Рубаки» Ліна Інверс казала: «Не за те хвилюєшся!» Вона часто це казала, збираючись розфігачити чергове містечко магічним зарядом, еквівалентним ядерній бомбі. Повірте, шумлячи про оптимізацію, ліквідацію, злиття в екстазі з НТКУ, відсутність премій та папір-де-сортір у вбиральнях – ми хвилюємось не за те.

Коли я прийшла працювати до Редакції Літератури і Радіотеатру на Третій канал, дівчинкою щойно після Універу, процедура здачі програм була така: я друкувала на машинці «Ятрань» (фото скелета можу докласти) коментар до тексту, тоді долучала сам текст, віддрукований вже не мною, а сумлінними тьотями-друкарками у машбюро, і несла усе те на підпис завідувачу редакції Засенку Юрію Олексійовичу. Не пам’ятаю, щоб мені хоч раз повернули чи виправили передачу. Нє, не тому, шо я була така геніальна. Тепер, підслуховуючи старе, бачу недоліки, недолугість формулювань, подекуди надмірне екзальте. Якщо я припускалася мовної помилки, мені дзвонив хтось з авторитетних слухачів і вказував на неї голосом суворого шкільного вчителя. Іноді слухач дзвонив не мені, а прямо Юрію Олексійовичу, тоді мені прилітав заслужений пєндель. Це й була вища міра тодішньої соціальної справедливості. У різних людей були різні інтонації в ефірі, різні діалектні слівця, різна вимова, різне бачення творів, про які вони розповідали, різна манера спілкування з інтерв’юйованими авторами. До речі, про інтерв’ю. Коли до мене приходив гість, я писала в паперовому варіанті програми загальну тему розмови, решта була на мій розсуд і розум. З журналіста могли зняти премію, його могли викликати на килим до директора каналу за недоречну політизацію на мистецькому каналі в прямому ефірі, але лише потім, коли лажа, з керівничого погляду, вже відбулася. Я, людина, що виросла з «совка», як зі шкільної форми, гадки не мала, що мене лаятиме керівниця за одне слово, змінене в ефірі після підписання нею передачі. Я не могла собі уявити, що на початку двадцять першого століття від журналістів вимагатимуть повної розшифровки інтерв’ю для керівника, перш ніж відбудеться, увага, не прямий ефір, монтаж програми. А як вам виправлення реальних чи уявних мовних помилок у надрукованих книжках без авторської згоди? Мені так правлять кожного автора, уривки з твору якого даю. Так, це сміття, і мету його з хати. Я б не робила цього, якби нам постійно не торочили про рівень наших програм, що ми мусимо постійно його підвищувати. Не можна підвищити те, що затисло під плінтусом. Неможна чотирнадцятого чи шістнадцятого лютого 2014 року завертати передачі з позицій «кабы чё не вышло», а одразу після двадцятого збирати редакцію і винуватити у не досить патріотичному налаштуванні. Нє, можна! Але велика помилка – думати, що люди мовчатимуть усі.

Нє, я усе це ностальжі розводжу не в тому сенсі, що двадцять років тому трава була зеленіша й хлопці озиралися на мою міні-спідницю. Було не з медом, стало не з цукром. Доля дбає, аби ми не зажили діабету. Я – до того, що бачачи чергову, жирною сльозою просякнуту відозву: «Захистимо Українське радіо!», не кидаюся її підписувати. «Їжачок всередині дуже брудний». Може через підсліпуватість, не бачу що захищати. Копійчані гонорари поодиноких стоїків-акторів, що іще ходять читати до нас? Формат «Літчитань» 19 хв. 57 сек. Із забороною інтерв,ю та керівничими правками плюс-мінус живої мови на ретро-канцелярит? Поділ творів на прийнятні і непонятні для начальства? Звиняйте! Віника на нас надо! Не кажу «сраного», бо й так у нас тут не блищить. Хорошого треба віника, новенького, густенького, зі свіжим ароматом природи, щирості та натхненої праці. І тим віником треба нас поганяти. Кажу «нас», бо після стількох років у форматі «підводка — відводка» не певна, що здатна зв’язати бодай пару живих, невимушених слів у людській бесіді. І не нову сітку мовлення треба презентувати, десь в куточку на колінці зроблену, а оголошувати відкритий конкурс проектів та ведучих. І нехай переможе найсильніший.

А злиття і розлиття, заселення і виселення, оптимізації і реструктуризації — дитячі страхи, бабай у не заметенім кутку між ліжечком і шафою. Вимести з кутка, протерти абажур на нічничку, — і вже по бабаєві.

Може я нелякана ідіотка, але чомусь гадаю, що брати участь у змінах на краще значно продуктивніше й здоровіше, ніж брати участь у тренінгах на тему «Страх змін і як з ним боротися».

Зрозуміло, що на фронті не до гаймориту. На тлі політичних подій конвульсивні посмикування лапкою майже мертвої Літературної редакції Першого каналу НРКУ абсолютно непомітні. Зрештою, усе, що відбувається в нашій культурі, майже непомітне, навіть повний п…, пардон. Перехідний період не знати звідки й куди. Але, доки ще лапкою смикаємо — можемо й дзьоба роззявити, й не для того, аби туди поклали крихту, а щоб видати немилозвучне «кар». Ви чули як ворони кричать зимового ранку? Весело, бадьоро, життєствердно. Одне слово: «Каркнув ворон: „Невермор!“» Ніколи не повірю, що всі дороги ведуть на цвинтар. Кому куди треба, той туди і йде. Мені треба говорити з людьми, розповідати їм про хороші книжки. Доброзичливо, розумно сперечатися у вільному ефірі. Чи я забагато хочу?

Date: 2015-02-08 04:53 pm (UTC)
nauta: me on the deck (Default)
From: [personal profile] nauta
Життя проростає поволі
Крізь тоталітарний рай
Ті, хто відчули смак волі
Вже не повернуть в край,
Де гідність небачене диво,
Де думку інакшу цькують
Де в радіо-телеефірі
Не знайдеш живих інтерв'ю,
Де регламентоване слово
Вмирає в вінку зі стрічок..
Це все про минуле мова?
Минуле - брудний їжачок
Упевнено суне за нами,
Упевнено сіє облуду,
Не сам - з усіма тарганами.
Не тим переймаємось, люди!

Profile

maryna_mulyar: (Default)
Марина Муляр

September 2017

S M T W T F S
     12
345 6789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 26th, 2017 04:30 pm
Powered by Dreamwidth Studios