Київ буденний (цикл)

1

Олексію Мікрюкову (King Imagine)

Цей берег не пахне нічим.
На ньому тиша, як пил,
Товста, особливо вночі,
Лежить — ні дихни, ні ступи.

Лежить на асфальті в дворі
І на даху гаража,
Пригашує ліхтарі,
Їх світло руде, як іржа,

Сягає в горлянки псів,
Липне людям до скронь,
І спалахи голосів —
Як запальнички з долонь.

Гілка по стінці дере,
Шурхоче мертвим листом,
Грюк сусідських дверей
І вибух чуєш хребтом.

Той берег, сірий і злий,
Завмер на білім піску.
Він різний — то вовк, то змій,
То чоловік на візку.

Стара поверхня стола,
Комп'ютер, колонки, вікно.
Ракета у цвинтар прийшла,
І тиша зімкнулася знов.

Чуєш, як гусне етер,
Шляхи залізом течуть?
Все — музика, навіть те,
Чого ти не хочеш чуть.

Між клавіш — крихти і бруд.
Сирена? Уже була.
Давай, діджею! Ми тут.
Це Київ. Березень. Live

2

Війна почалася взимку,
А скоро вже буде літо.
Така абсурдна буденність:
Я поливаю квіти.

Фіалка квітне рожевим,
В пухнастих пуп'янках кактус.
Фіалка. Квітне. Рожевим.
І це —
Як диво, як ляпас,

Як вільний вхід у музеї,
Як бальна сукня в вітрині,
Як
— не ходіть на цвинтар,
Бо підірветесь на міні.

Як вершники моноколес:
Нестерпна краса маневра,
Як голоси в телефоні
З підвалів,
Як —
Ще не вмерла.

3. Auta ilome

Реальність інакша, у тебе синдром новосельця.
Все місто безмовне і шкіриться вгору як щур.
З книжкової шафи ще в лютому вийняли скельця:
Прогнози вістили багато скляного дощу.

Нема більше скла між тобою і світом уяви.
Така непомітна, така незворотна межа.
Відкладено все, навіть найневідкладніші справи:
Сиди собі в кріслі, заклавши за спинку ножа.

Складаються тижні в якісь неозначені плями,
Крізь вуха і мозок тривога просотує звук,
В метро перестиглі табло налилися нулями,
Усміхнені фотки в шоломах приносить фейсбук.

У тихих оазах зійшли сподівання і квіти,
У тихих руїнах травичка і квіти зійшли.
А правда ж, Професоре, ельфів не можна убити?
…Далекі вітрила підносять прозорі вали.

4

Ользі Кочерзі

Сива жінка відкорковує чорну пляшку.
Чорна жінка задивляється в чорну каву.
В наших тихих дворах вже не зачепиш розтяжку.
Хіба на схилі, біля гарного круглого ставу.

Та й там навряд, бо давно вже сидять на схилах
Довгоногі підлітки, адепти акційної піци.
У травневих вікон тремтять на розкритих крилах
Незбагненні звуки примарної залізниці.

Чорне небо,
Прозоре й чорне охоплять долоні:
За живих і за мертвих.
І за тих,
Хто в полоні.

5

Попрокидались дитячі неврози,
В натовпі чуєшся дивно і гидко.
Вранці на віях зсихаються сльози,
Ввечері день, наче зрізана квітка.

Низько розкотиться звук мотоцикла,
Ти наслухаєш завмерши на місці.
Звикла. Але не до всього ще звикла.
В темряві зорі страшні і склянисті.

Ти і не знала, наскільки контрастно
Без ліхтарів і практично без вікон.
Туго струмує відживлена траса.
Мабуть терплячість формується з віком.

Ходить тривога як біла вовчиця,
Часто вночі, а бува і по світлу.
Липа цвіте і воронам кричиться,
Бабка зліта на долоню розквітлу.

Мозок живе сортуванням і ліком,
Літо на чорній воді, як латаття.
Мабуть терплячість формується з віком.
Дуже ретельно формуєш прокляття.

6. Ініс вітрін

Тут високі будинки із цегли, рудої як мед,
З кольорового скла в облямівці тонкого бетону.
Що, панове сусіди, скидаємось на кулемет?
Бо висячі сади ще не скоро запахнуть з балкону.

Доцвітає космея, пригнічена пурпуром айстр
І зелена трава заперечує даність жовтневу.
Тільки траса на обрії ледом як льодом взялась…
Наші погляди ковзають, ковзають, ковзають нею.

Наші погляди — сірі і чорні, і сині птахи,
То збиваються в зграї, то рвуться напружено вгору.
На висячі сади ще чекають широкі дахи,
Сміттєвозки чекають контейнери довгого двору.

Якщо будем живі, на розкладки доїде хурма,
Кришталевих ангеликів виймемо з ватного клоччя.
Тільки острах поймає: а може Європи нема?
Всього світу нема, лиш вікно з катарактою скотчу?

Ти виходиш з під'їзду і нюшиш цю осінь як пес,
Цю зелену і теплу, бетонну, скляну і криваву.
Наша тиха надія, що дрони збиває з небес,
В кришталевій кав'ярні над хмарами питиме каву.

7

На вістрі всохлої травинки
Тремтить холодний листопад.
Туман знебарвлює будинки
І сіру шкуру естакад.

В безгучну вранішню нірвану
Відходять згаслі ліхтарі.
Ми тихі мешканці туману,
Осокорки і Броварі.

А там — Троєщина в легендах
І Голосіїв, темна тінь.
І вхід в метро, як добрий геній,
Веде й виводить із бродінь.

І світло нам кладе на плечі
Як білий невагомий плед.
Цей ранок буде мати вечір,
Ці сутінки впокорить лед.

І буде кава мигдалева,
Коричні плюшки і хурма...
І тільки постать металева
Над хмари голову трима.

8

Тримайся, ліхтарику, трохи лишилося.
Твоє волосся біле, твій погляд як крига,
Твої прозорі руки, як бабчині крила,
Тремтять, не опускаються, розкинуті широко.

Ми дійдемо, дійдемо лункими аркадами,
На виснажених акумах, на чистім зухвальстві.
За чорною підземкою на мерзлім асфальті
Уже сюркочуть генеки зимовими цикадами.

І маряться вітрини казковими порталами
В минуле, де, ймовірно, не чути сирени.
Та в темному прийдешньому чекають на мене.
Ліхтарику, нам — далі безвидними кварталами.

9

Ользі і Олегу Большаковим, Ігорю Лебедєву, Ярославу Шапочці і всім, всім, всім причетним.

Кожне слово пливе і об темряву креше луску,
Наче риба об мертву вагу крижаного покрову.
І немає зв'язку, безнадійно немає зв'язку
Між твоїми думками, що рвуть тебе, як паперову.

Рибко, рибко, ловись між розбурханих радіохвиль,
Рибко, рибко, пливи на мою гліцеринову свічку.
А надворі з небесного возу розсипано сіль,
Щоб не слизько було від бювету тягати водичку.

Так у тихій квартирі прозриш незатьмарену суть,
Осягнувши буденність, лунку і відверту, як виклик:
Скоро вимкнеться все, що тобі заважає вдихнуть;
Скоро ввімкнеться світло, омріяне ввімкнеться світло.

10. Флешбек. Березень-22

На зеленому пагорбі замок і двоє воріт,
Що одні до ріки, а другІ на дорогу до міста.
І живуть в тому замку брати — двоє юних сиріт,
І на заднім подвір'ї панує верба сіролиста.

Доки гості не їдуть і ще не почався сюжет,
Зазирнімо на кухню, Юлічка вже випекла булки.
А над містом дзвіниця, пряма і стрімка як багнет,
І в задуп'ї доглянутих площ — непроглядні провулки.

І колегіум, наче маяк, з ліхтарем на даху,
І тинькований мур, і відлуння надбрамної арки.
В корчмаря добрі вина в глибокім, холоднім льоху,
І заїждже лицАрство уже допилося до сварки.

Я ухОджу туди. Ні не так, я тікаю туди,
Бо щоденні новини мутують в щонічні кошмари,
Протитанкову весну шрамують глибокі сліди,
І брунатні дими все густіше просотують хмари.

1945

Все йдем і йдем, кордонів не існує,
Сама війна, і ми — її раби.
Мовчать міста, померлі чи поснулі,
Лиш хмари сунуть, що їм не роби.

Просяклі димом, підгорілі знизу,
Подекуди роздерті на шматки,
Повзуть, як я на цю висотку лізу,
Від ранку лізу вгору від ріки.

Ніхто не знає, що жене піхоту:
Ні сенс, ні віра, ні заградотряд…
І я не зрозумів цього достоту,
І рух вперед — такий, як рух назад.

Нестямні хмари, їх важкі шинелі
Накрили світ, і вже не продихнеш.
Цікаво, десь в Нью Йорку чи в Женеві
Таке важенне сіре небо — теж?

Я бачив сон, що їм дрібні черешні,
І кісточки, як кулі, між зубів…
Я стільки бачив, що збагнув нарешті:
Я більше не писатиму тобі.

На руїнах моєї Еллади
Неодмінно виросте ліс.
Довгокосі хмурні дріади
Для багаття збиратимуть хмиз,

Кучеряві засмаглі фавни
Голі спатимуть на траві.
Я навіки лишуся в травні,
Там дитячі боги — живі,

Там Атена ще справедлива,
Там Артеміс годує сарн,
Там Арей, нажлуктавшись пива
Плаче з юністю сам на сам.

Я люблю вас, мої безсмертні!
Я втрачаю вас, бо живу.
Перше листя пожовкло в серпні,
Хижа спека спила траву,

Між гілками — пташині крики,
Білий мармур під мохом згас…
Я ніде не лишусь навіки,
Я ітиму як сніг, як час.

Гучніш за тишу тільки перший сніг,
Він так лунає, що не можна спати.
Лунатик-вітер ходить уві сні
і розсуває тіні, наче ґрати.

…І чий то білий кінь? А він нічий,
Копита збиті і вуздечка знята…
І глянеш на годинника вночі,
А там — сніжинка замість циферблата.

А там — дівчата наплетуть сіток.
Ми все накриєм, все сховаєм, брате,
Бо все насправді можна відібрати —
Ковток повітря і води ковток,

І слово, щільне плетиво фонем,
Барвисте, бо на фронті нині осінь.
Не видно краю, а насправді — ось він,
Затоплений світанком як вогнем.

Безживне листя засипає схил,
Воронка схожа на багряну квітку,
І пальці вітру виплетають сітку
Поверх окопів, пустощ і могил.

Чуєш, війно? Я малий тиловий щур,
Дивлюсь на тебе здалеку і згори,
Бо живу на горищі, гніздо із газет мощу,
Тягаю в нього тверді, як бетон, сири,

Ловлю проміння скалками гострих віч,
Рахую кроки: знайомий не значить свій.
Чуєш, війно? Я вмію заклясти ніч,
Аби згорнулась натуго, наче змій,

Аби сховала мене до нового дня,
Аби зігріла і не дала чужим.
Вони приходять і тупають навмання,
І кидають у загуслу тишу ножі.

Я пахну димом від щедрих твоїх заграв,
Найглибша мудрість — вхід у мою нору.
Чуєш, війно? Не простягай до щура
ні рук, ні берців, ні кулеметних рур!

«Урвалася тота струнва»,
Бризнула кригою в усі боки.
Візьми уламки. Бачиш руни?
Не бачиш? Бо ти не одноокий.

Урвалася і нема їй краю —
Сама безодня жаского звуку.
Ніхто не знає, і я не знаю.
Урвавши струни, відсмикнеш руку.

Чиє це дихання впало снігом,
Зігріло землю, накрило мертвих?
Урвалося. Так і треба ніби
Прийдешній день вимагає жертви.

У перемоги лице хірурга:
Завжди байдуже і в масці завше.
«Урвалася тота струнва»,
Бо зупинили, бинти наклавши.